Рекомендації щодо методики проведення ЛФК з дітьми із порушенням ОРА

За статистичними даними МОЗ порушення опорно-рухового апарату (ОРА) посідають одне з перших місць серед патології дитячого віку.

Серед порушень опорно-рухового апарату виділяють:
• захворювання нервової системи: дитячий церебральний параліч (ДЦП), поліомієліт;
• вроджені патології опорно-рухового апарату: вроджений вивих стегна, кривошия, клишоногість, аномалії розвитку хребта, різноманітні порушення постави, недорозвиток і дефекти кінцівок;
• набуті захворювання та ураження опорно-рухового апарату: травматичні ушкодження спинного мозку і кінцівок, поліартрит, системні захворювання скелету.

У всіх цих дітей провідним порушенням є недорозвиток, порушення або втрата рухових функцій. Домінуючим серед цих розладів є дитячий церебральний параліч (ДЦП). Рухові порушення, які обмежують, або роблять неможливими активні рухи, відображаються на загальному здоров’ї дитини, знижують опір організму до простудних і інфекційних захворювань, негативно впливають на розвиток усіх систем організму (серцево-судинної, дихальної, травної та ін.) та нервово-психічну діяльність.

Особливістю рухових порушень є те, що вони існують з народження, тісно пов’язані з сенсорними розладами, спричиняючи затримане і порушене формування усіх рухових функцій: утримання голови, навички сидіння, стояння, ходьби, маніпулятивної діяльності. Ураження ЦНС порушує роботу м’язових схем цілеспрямованих рухів, що і визначає одну із основних труднощів формування рухових навичок. Неправильні схеми рухів у дітей можуть закріплюватися і призводити до формування патологічних поз і положень тіла і кінцівок.

Окрім цього у дітей із церебральним паралічем порушується емоційно-вольова, інтелектуальна, сенсомоторна, мовленнєва сфери розвитку. Для більшості дітей з ЦП характерна підвищена втомлюваність. Вони не можуть зосередитись на завданні, швидко стають «в’ялими» і дратівливими, при невдачах відмовляються від виконання завдання.

В структурі рухового порушення у дітей з ЦП важливе значення має порушення тонусу м’язів. Найчастіше спостерігається порушення тонусу по типу спастичності. Спастичність характеризується підвищенням м’язового тонусу в окремих групах м’язів. Також наявними є порушення м’язового тонусу по типу ригідності. Нерідко ригідність розповсюджується на всі м’язи кінцівки, або більше – на м’язи розгиначі. Найчастіше вона спостерігається при гіперкінетичній формі, при цій же формі характерний мінливий м’язовий тонус – дистонія.

При деяких формах ДЦП може бути знижений м’язовий тонус (гіпотонія). М’язи стають в’ялими, збільшується об’єм рухів в суглобах. Низький м’язовий тонус характерний для атонічно-астатичної форми ЦП. При ускладнених формах ДЦП відмічаються поєднання різних варіантів порушення м’язового тонусу.

Враховуючи те, що проявами захворювань ОРА є порушення рухових функцій організму дитини, одним з основних методів комплексної реабілітації виступає ЛФК.

Педагогічні принципи лікувальної фізкультури:

1) Свідомість.
2) Активність.
3) Доступність. Вправи повинні бути простими, легкими для запам’ятовування та виконання.
4) Міцне засвоєння. Вправи треба добре вивчити, старанно виконувати, по можливості точно.
5) Систематичність.
6) Послідовність. Це додержання окремих принципів методики.
7) Наростання навантаження.
8) Усунення різких переходів у коливанні навантаження.
9) Емоційність.

Способи і зміст вправ для роботи з дітьми із церебральним паралічем та іншими порушеннями ОРА:

1. Вправи для розтягування м’язів: зняття напруги в м’язах, профілактика тератогенезу, розширення діапазону руху.
2. Вправи для розвитку дрібної моторики.
3. Коригуючі вправи для виправлень порушень постави.
4. Дихальні вправи.
5. Лікування положенням.
6. Вправи на виконання побутових рухів (надівання та знімання одягу і т.д.).
7. Вправи взаємного впливу для зміцнення провідних і антагоністичних груп м’язів.
8. Вправи на витривалість, для підтримки ефективності функціонування органів.
9. Тренування на розслаблення, для усунення спазмів, напруженості і судом.
10. Тренування ходи (для навчання правильній ході).
11. Вправи на підйом по похилій площині та по прямій для поліпшення рівноваги і рухової сили.
12. Вправи на опір: поступово збільшується тренування на опір для розвитку м’язової сили.
13. Рухливі ігри та елементи спортивних ігор.

При плануванні та проведенні занять з лікувальної фізкультури вчитель або інструктор ЛФК повинен врахувати особливості організму дітей, їх знижені функціональні можливості, повільність адаптації до фізичних навантажень.

Особистісно-орієнтований підхід дуже важливий. Тому вчитель або інструктор ЛФК досконально вивчає стан кожної дитини. На перших заняттях проходить оцінювання фізичного розвитку, його тестування. Вивчаються рухові можливості, характер захворювання, його важкість, наявність супутніх захворювань, виявляються можливі протипоказання для збільшення інтенсивності навантажень (епілепсія, новоутворення головного мозку, декомпенсована гідроцефалія, ураження ССС та інше).

На заняттях з ЛФК використовуються загальнорозвиваючі вправи і коригуючі вправи, рухливі ігри, прикладні вправи, дихальна гімнастика.

При виборі засобів ЛФК слід керуватися важливою фізіологічною закономірністю: швидше розвиваються ті органи і системи, які необхідні організму на даному етапі онтогенезу або у недалекому майбутньому.

Особливості методики занять при ДЦП:

Заняття починають із вправ, спрямованих на нормалізацію м’язового тонусу. Усі вправи, якими розвивають той, або інший рух, чергують з дихальними. На фоні загальнозміцнюючих, застосовують вправи, які нормалізують м’язовий тонус, нейтралізують патологічні рефлекси, амплітуди рухів. Бажано, щоб дитина виконувала вправи перед дзеркалом.

Розвиток вестибулярної функції здійснюють адекватною стимуляцією вестибулярного аналізатора: розгойдуванням в колисці, на руках, на гойдалках; вправами, в яких є швидка зміна положення тіла: швидке переміщення в одній площині (зверху вниз і знизу вгору, зліва направо і навпаки), перехід з однієї площини простору в іншу, рухи з кутовим прискоренням.

У застосуванні цих вправ найбільш відповідальний момент – їх дозування, що розвиває тренувальний ефект і в той же час не викликає негативних вегетативних реакцій. Вправи застосовують в певній послідовності: рухи головою; згинання, розгинання, повороти тулуба; рухи у плечових суглобах; рук і ніг –проксимальних суглобах (плечових, кульшових). Вправи поступово повинні охоплювати середні суглоби (ліктьові і колінні), потім променевозап’ясткові і гомілковостопні.

Необхідно, щоб вправи дещо “випереджали” рівень розвитку рухових можливостей дитини – відповідали наступному рівню розвитку рухової сфери.

Застосовуються як загальні методи фізичного виховання, так і специфічні:
-виконанням вправи з незвиклого початкового положення; зміною амплітуди і швидкості рухів, часу занять за рахунок зміни кількості повторень кожної вправи;
-дзеркальним показом вправ; конструюванням нових способів виконання;
-ускладнення звичайних дій: додатковими діями; комбінацією дій;
-зміна зовнішніх умов: розширенням діапазону матеріально-технічного забезпечення; зміною правил, умов;
-метод “театру фізичного виховання” (сюжетні постановки і т.п.);
-метод наочно-практичної взаємодії (ознайомлення з призначенням предметів і способами маніпуляцій з ними).
-розвиток мови через рух: об’єднання звуку і руху; звукове забарвлення руху; ролеві рухливі ігри з мовним виразом; ритмізація рухової активності (об’єднання звуку, ритму і руху); оволодіння регуляцією дихання як складовою звукоутворення; розвиток дрібної моторики рук і т.п.;
-формування в процесі фізичного виховання просторових і тимчасових уявлень, як, наприклад: далі-ближче; вище-нижче; зліва-справа; більше-менше; багато-мало; швидко-поволі; часто-рідко;
-формування у процесі рухової діяльності понять про предмети, рухи і їх якості;
-управління емоційною сферою дитини, розвиток її етично-вольових рис засобами спеціальних рухливих завдань, ігор, естафет.

Підбираючи вправи для розминки, керуються відповідністю їх цілі заняття, специфічною спрямованістю, ритмічною врівноваженістю і завершеністю. Для розминки загального характеру підбирають 8–10 вправ, техніка яких вже добре засвоєна учнем, або не вимагає тривалого навчання. У послідовності рухів повинне бути присутнє поступове збільшення амплітуди, складності і кількості задіяних м’язів.

Перенесення рухових навиків рекомендується здійснювати у послідовності з вправи на вправу, із однієї м’язової групи на іншу. Після вправ, спрямованих на окремі м’язові групи, застосовують вправи, які об’єднують попередні вправи у великі складні комбінації для всього тіла. Наприклад: нахили тулуба з поворотами голови; рухи плечима –з нахилами тулуба. У завершальній частині розминки –вправи для розвитку гнучкості: вправи на розтягування нижньої частини спини, задньої поверхні стегон. Вправи виконуються ритмічно, плавно, з поступовим нарощуванням амплітуди. Підбір вправ основної частини уроку, вимагає дотримання таких принципів: відповідність завданням, забезпечення ефективності і безпеки; бути цікавими і різноманітними.

Інтенсивність повинна поступово збільшуватися на початку основної частини заняття і зменшуватися до закінчення. Необхідно задіювати максимальне число м’язових груп, обов’язково–пошкоджені. Підбирати вправи, які залучають до роботи м’язи-антагоністи. Рухи, які є стресовими для організму, застосовувати в обмеженій кількості повторень залежно від показань.

Доступність, інтенсивність, складність варіюють в логічній послідовності. Увагу концентрують на техніці виконання рухів, а не на кількості повторень. Переходи між вправами повинні бути плавними, неважкими для виконання, вказівки – однозначними і зрозумілими учню.

Починають основну частину аеробним розігріванням: ходьба, біг, рухи руками і ногами із збільшенням амплітуди, махові рухи. Після цього переходять до вправ в такій послідовності: розтягання великих грудних м’язів, розвиток сили нижніх фіксаторів лопатки; розтягання поздовжньо-поперекових, квадратних поперекових м’язів, розвиток сили м’язів живота; розтягування привідних м’язів стегна, силові вправи для сідничних м’язів, відвідних м’язів; розтягування трицепсів гомілки (саме ці м’язи, як правило, уражені при ДЦП).

У заключній (“підтримуючій”) частині необхідно підбирати вправи індивідуальної спрямованості; залучати в дію основні групи м’язів, формуючи правильну поставу. Перевагу віддається вправам на розтягнення: підколінних сухожилків, привідних м’язів стегна, згиначів стегна, гомілкових м’язів.

Заняття завершують грою або змаганням, естафетою, танцем, з метою забезпечення в учнів позитивних вражень від отриманих результатів.

З повагою,
вчителі – реабілітологи КУ «НІРЦ»
Тетяна Троян та Марія Довганюк

фото з вільних джерел